Чи потрібна Україні ядерна зброя?

У січні 1999 року на Павлоградському механічному заводі завершилась ліквідація першої міжконтинентальної балістичної ракети (МБР) СС-24, що засвідчило початок останнього етапу в ліквідації ядерної спадщини України. У зв'язку з цим є підстави простежити весь шлях її ядерного роззброєння аж до сьогодні.Україна в складі СРСР відігравала значну роль у створенні його ракетно-ядерного щита. Досить нагадати, що з 20 взятих на озброєння бойових стратегічних ракетних комплексів - 13 було розроблено в КБ "Південне" i виготовлено "Південним машинобудівним заводом". У певні періоди частина ракет наземного базування, виготовлених цим об'єднанням перевищувала 60% від ядерного потенціалу СРСР. Після розвалу Союзу на території України залишалося 222 одиниці стратегічних носіїв - 176 МБР i 46 важких бомбардувальників (ВБ), а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), крилатих ракет (КР) i ядерних бомб для бомбардувальників). Крім цього, на території України залишилась значна кількість тактичних ядерних боєзарядів.Перед новою Україною, яка дістала в спадщину третій у світі (після США i Росiї) ядерний арсенал, постало питання про долю цього арсеналу. Складність тут полягала, зокрема, в тому, що це було, мабуть, одне з перших самостійних рішень українського керівництва, не продиктоване, як раніше союзною владою, i воно, до того ж, суперечило, як відразу стало зрозуміло, позиції владних структур Росiї - правонаступницi СРСР. Тому сам процес роззброєння, на жаль, не відрізнявся зваженістю та послідовністю. I сьогодні можна сказати, що треба було б забезпечити для України більш сприятливі умови щодо її безпеки. Але що зроблено, те зроблено. Простежимо події тих років.Як відомо, Україна уже в 1991 році стала широко декларувати своє рішення про повне i якнайшвидше ядерне роззброєння. Так, у постанові Верховної Ради від 24.10.1991 року говорилося: "Україна проводить політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї i компонентів її базування, розміщених на території України. Вона має намір виконати це в мінімальні строки..."

Президент України в листі до президента США (1992 року) запевняє його в тому, що "Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території". Водночас тодішній Прем'єр-мiнiстр України Л. Кучма, обгрунтовуючи свою позицію з цього питання у виступі на сесії Верховної Ради в 1993 році, наполягав на збереженні в Українi найефективнішої i наймогутнішої складової українського потенціалу - 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок). Аргумент був один - ракети мають тривалі строки зберігання i тому їх можна не знищувати.Така суперечливість позиції українського керівництва свідчить, з одного боку, про неврахування ним вимог ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї), а з іншого, як згодом засвідчило життя, воно через свою недосвідченість i некомпетентність у цих справах не змогло підійти до оцінки факту володіння ядерною зброєю як до політичного фактора, що забезпечував високий рейтинг держави, котра має таку зброю, i виступає як політичний засіб захисту від нападу i війни.

Останній висновок підтверджується, зокрема, прискореним (протягом кількох місяців першої половини 1992 року) вивезенням на заводи Росiї всіх ядерних тактичних боєприпасів (зарядів). Цей короткий процес має дивний характер за своєю потаємністю та швидкоплинністю i досі лишається повністю не поясненим. До такого висновку приводить i той факт, що лише в 1997 році реально стало вирішуватися питання про величину компенсації між сторонами за тактичну ядерну зброю (ТЯЗ).

Явно не на нашу користь свідчило й те, як вирішувалося тоді питання про долю 46 важких (стратегічних) бомбардувальників Ту-160 i Ту-95, які залишилися на території України з 1991 року в повній боєготовності i в ядерному оснащенні.

Повертаючись до кінця 1991 року - початку 1992 років необхідно виділити таке. В той час в Українi ініціативно велися розрахунки щодо можливості створення автономної системи управління пуском МБР, які знаходилися на нашій території. Нині в цьому вже немає таємниці. Але тоді мало хто знав, що в центрі оперативно-стратегiчних досліджень ГШ Збройних Сил України спільно з одним із наукових українських центрів, що спеціалізується у галузі бойового управління, серйозно пророблялась ідея - забезпечити українському найвищому керівництву (на підставі власного рішення в разі необхідності) можливість здійснення пуску МБР незалежно від Москви. У процесі роботи нам стало зрозуміло, що таку систему управління в принципі можна створити. Але аналіз усього циклу запуску i польоту ракети до цілі переконав, що Україна сама не зможе засобами, які є в її розпорядженні здійснити весь процес. Адже МБР, розташовані на території України мали цілями для враження наземні об'єкти віддалені на 10-11 тис. км. Дві станції попередження про ракетний напад (ПРН) у Мукачевому i в Криму не могли б забезпечити в інформаційному відношенні застосування МБР, бо вони призначалися, в принципі, для протилежного, а саме - для виявлення засобів нападу на нашу країну з космосу i попередження про це.В підсумку дослідні роботи було припинено.З одного боку Росiя прагнула щоб ядерне угруповання на українській території залишалося під її контролем i по суті, становило єдину, керовану з Москви систему. Такий підхід давав Росiї величезні переваги.Російське керівництво вбачало для себе небезпеку в тактичному ядерному озброєнні, яке знаходилося в Українi i яке було мобільним i мало дальність дії в кілька сотень кілометрів, а також у важких бомбардувальниках з ядерними КР i бомбами. Вже на початку січня 1991 року в Україну прибула група високих цивільних i військових російських спеціалістів, які доводили доцільність i навіть вимагали безкоштовної передачі Росії всіх ядерних засобів. Аргумент на користь цього висувався один - військово-технічний: українська сторона не здатна експлуатувати i забезпечити застосування ядерної зброї. Підтекстом цієї аргументації була політична мета: зберегти Україну в полі свого впливу i залежності, i не дати США втрутитися в процес повного ядерного роззброєння України.Україна вивозить всі ядерні боєприпаси від СЯЗ в Росiю для знищення. За це вона одержує від Росiї ТВЕЛи - пальне для АЕС, що забезпечує безперервну їх роботу. Україна за матеріальної i технологічної допомоги США приступає до ліквідації МБР та їх шахтно-пускових установок (ШПУ);Росiя за прийняття i ліквідацію ядерних зарядів з України та виготовлення ТВЕЛiв одержує компенсацію від США в розмірі 100 мільйонів доларів; США дістають військово-політичний результат, до якого прагнули, - ліквідується третє за величиною в світі ядерне українське угруповання без особливих затрат для Америки.Постає питання: хто ж найбільше виграв i хто з учасників цієї історичної політичної угоди найбільше програв? Виграли, безумовно, США. Програла, також безумовно, Росiя.

А що ж Україна?

Можна погодитися з тим, що ці кроки зміцнили політичний авторитет України в світі. Але те, що цінувалося рiк-два тому, в сьогоднішніх умовах треба підтверджувати i підкріплювати іншими, важливими для визнання держави внутрішніми перетвореннями. Цього, на жаль, поки що немає. Політична складова українського іміджу неухильно знижується.Позбувшись ядерної зброї, здатної відігравати політичну роль стримування від нападу, держава повинна була створювати без'ядерний збройний військовий еквівалент, який міг би певною мірою бути стримуючим фактором від нападу. Цей еквівалент уже базується на найбільш ефективних родах військ із звичайним озброєнням: ударній авіації, ракетних військах i аеромобільних частинах, тобто силах, що мають досить високу ефективність i оперативність застосування.Позитивним моментом у цьому відношенні можна вважати збереження Україною права на виробництво i оснащення армії ракетними установками, що мають дальність пуску до 500 км i належать до класу ракет малої дальності. Взагалі достатнього еквіваленту можливостям тактичної ядерної зброї в Українi з допомогою звичайних засобів поки що немає. I погано, що немає й розуміння того, як це необхідно. Безумовно, зовнішньої небезпеки для нашої країни, яка б зумовила необхідність застосування ядерної зброї нині в Європi немає. Але деградація армії, постійне зниження боєздатності цього основного інструменту зовнішнього захисту держави викликають ностальгію за ядерною зброєю, насамперед тактичного масштабу.Чи не став крок України передчасним i в загальному світовому процесі, чи не викликав він зворотної реакції з боку держав, які володіють ядерними технологіями? Вже через рік після того, як було вивезено з України останні ядерні заряди, з'явилися нові ядерні держави - Iндiя,Пакистан, Іран, Північна Корея. Стали більш жорсткими підходи до застосування ядерної зброї в доктринах ряду держав, наприклад Росiї.

Висновки

1. Безумовно саме комплекс причин (i політичних, i технічних) вплинув на рішення про ядерне роззброєння України. Але головне тут у політичному курсі нової держави, який, природньо, був відмінним від російського, а також в державних інтересах, які теж аж ніяк не збігалися. Українi дуже потрібен був позитивний імідж на міжнародній арені.

2. Мабуть можна вважати, що ліквідація стратегічної ядерної зброї на території України за нових політичних умов для позаблокової держави була неправильним рішенням. Ліквідація тактичної ядерної зброї i тоді (в 1992 році), i сьогодні не оцінюється однозначно. Для того, щоб вийти на оптимальну відповідь, потрібний час.

3. Чи відіграв "роззброювальний" вчинок України позитивну роль у плані придбання послідовників? Думаю, що ні. Тим більше, що ядерний клуб дуже малий i кожний вирішує питання по-своєму. У кожного його члена свої інтереси i амбіції. Поява нових ядерних держав, які докладали багаторічні зусилля в цьому напрямі показали, що на них i не міг вплинути "благородний" вчинок України. Та й світ ще не той, щоб у ньому одразу підхоплювалися подібні ініціативи.

4. Для відновлення статусу України як ядерної держави потрібна комплексна програма розробки ядерно-паливного циклу (подовження і розширення програми яка була прийнята Постановою Кабінету Міністрів № 634-8 у липні 2001р.і доручена для виконання НАК "Енергоатом") яка передбачає увесь ланцюг видобутку, переробки та застосування атомного палива як для потреби АЕС так і для поновлення ядерного статусу держави Україна.

5. Для проведення єдиної державної політики у ядерній сфері, враховуючи розвиток ядерної енергетики(атомні реактори, паливо для АЕС, наукова база тощо) створити Національне агентство атомної промисловості підпорядковане безпосередньо Раді національної безпеки і оборони.

Кандидат у народні депутати України

ВО "Свобода" М.М.Гармаш